Вечір творчості Бориса Павлівського

   Модератором заходу був письменник, журналіст Тарас Прохасько. Учасниками та співрозмовниками на вечорі пам'яті були дослідник творчості Бориса Павлівського Ярослав Гевко з Тернопілля, голова обласної письменницької організації Євген Баран, письменники Степан Процюк, Василь Бабій, син поета Мирослав та видавець Василь Іваночко.  
   Вони говорили про поетичний доробок автора, що зібраний у низці друкованих видань: „І терни і тюрми", „І входить в серце блискавиця", „Бог своє береже", „Мерехтить самітниця зоря", який дає усім нам наглядний урок українства. Присутні на літературному вечорі мали можливість перепустити через свою свідомість і серце його вистраждані, виболені в неволі поетичні строфи.
                 „Я не пишу - свій біль за Україну
                 Палю в собі стокаторжним вогнем".
Народився письменник 1906 року на Східній Україні, на Слобожанщині, де осягнув перший освітній рівень; професійний вишкіл проходив у Донбасі; вищу освіту здобував у Харкові; „академію" зрілості більш, ніж повною мірою здобув у Сибіру, де й поєднав у п'ятдесятирічному віці свою долю із галичанкою Вірою Трембач, яка теж була репресована без вини. Повернувся разом з нею в Україну, де, відтак, ще довго і важко змушений був працювати, щоб отримати мізерну пенсію.
Борис Павлівський - поет від Бога. Власне, його і врятувало відчуття присутності Бога скрізь, де б не опинилася людина. Поезія для нього стала долею. Більшу частину свідомого життя його мордували за написані ним вірші, однак він не каявся, не зрікався їх, а продовжував писати і в свої дев'яносто років: „... цілий вік пишу то на коліні, то під кущем, то в погребі, то під копицею сіна..., то в шахті, коли довбав землю чи гній на п'ятдесятип'ятиградусному морозі, або пиляв дрова в глибокому снігу, писав я потаємно і в камерах..."; „писав на папері, на картоні, пачці з-під цигарок, цеглі, стружці, корі..."
То був зміст життя ув'язненого поета - писати!
Його вірші - це більше, ніж мистецтво відображення дійсності в словесних образах. Недарма відомий український письменник Володимир Дрозд, ознайомившись з частиною творчого доробку Бориса Павлівського, мовив: „ Ваші вірші - як стогін серця, крик душі, проймають, хвилюють".                 
Борис Павлівський вже відійшов у вічність. Справа за нами, живими, - зберегти жертовну працю письменника, донести її до тих, хто прийде нам на зміну і візьме на себе тягар відповідальності за долю України.