Напевно, не лише іванофранківці, а й численні гості нашого краю зупиняються перед невисокою двоповерховою ошатною будівлею в центрі міста, на фронтоні якої темніє меморіальна дошка з написом: «Кобзареви України Тарасови Шевченку. 1814—1914». А над нею, ніби у стінній ніші, — оригінальне погруддя Кобзаря. Це нинішній будинок «Просвіти». І небагато хто знає його історію.
Пережив він чимало разом із містом і громадою. Власне вона і найбільш причетна до цієї споруди, бо створена у Станиславові 29 червня 1902 року філія Львівського спортивного товариства «Сокіл» на початках свого приміщення не мала, а змушена була орендувати для занять, зборів, концертів, віч, забав приміщення «Руської бесіди», «Руської хати», «Народного дому» та інших, що обходилось майже у п’ять тисяч корон щорічно. А це сума на той час дуже велика...
До речі, варто зауважити, що перші організації «Сокола» були створені в Чехії у 1862 р., пізніше — у Польщі та Хорватії і спричинилися до національного відродження їхніх народів. «Батько-Сокіл» в Україні постав у Львові 1894 року, а філія у Станиславові — 1902 р. У містах вони діяли як гімнастичні, а в селах — як гімнастично-пожежні. Але, як зазвичай це є в українців, тут же почався паралельний рух зі створення руханково-пожежних товариств «Січ», перші з яких були зорганізовані в 1905 р. і така ситуація шкодила справі національного відродження. Про це уже в ті часи бідкалися чільники «Сокола», зокрема голова Іван Мирон, майбутній міністр в уряді ЗУНР, який констатував (стиль письма збережений): «В самім початку українські руханкові товариства розділялися на дві окремішні організації — се є на «Соколи» і «Січи». Обі організації начеркнули собі виповнення того самого завдання, а се вироблення у широких верств нашого народа національної сьвідомости і карности. На жаль, однак, сама різниця в назві, а головно нещасливе втягнення наших руханкових товариств у партійну політичну боротьбу є причиною, задля якої сокільські як і січові товариства не розвинулися так могутньо, як сокільські товариства иньших славянських народів. Місто (замість. — Авт.) одноцільної праці виступає межи «Соколами» і «Січами» нездорове суперництво, а навіть незрозуміла ворожнеча, а вислідом сего є слабший розвій, а декуди і цільовий занепад сил товариств...» Як це знайомо нам із сучасного стану українського суспільства!
Але на початку ХХ століття ідея «Січей» лише бродила в спільноті, а «Соколи» вже діяли, зокрема, окрім Станиславова, у Калуші, Тисмениці, Отинії, Радчі, Лисці, Марківцях, Надвірні, Опришівцях, Стриганцях, Угринові Долішньому, Усті Зеленому... І їхня праця потребувала матеріального забезпечення, насамперед приміщеннями. Отож щоб не бути в комірному із самого початку заснування товариства, його членство розпочало збирання коштів на оселю, був створений «Комітет будови «Сокільні». Із самих початків ішлося про те, що вона має забезпечувати не лише потреби «Сокола», а й інших «русько-народних товариств у Станиславові».
До його складу ввійшли інженер Іван Мирон, адвокат др. Іван Мандичевський, лікар голова «Сокола» др. Володимир Янович, професор Євген Якубович, директор Каси міщанської Теодор Чернявський, артист-маляр Карло Скочдополь, директор Каси міщанської Іван Стефанишин, аускультант суду Антін Тим’яків, міщанин Петро Савка, начальник «Сокола» Пантелеймон Малинович та голова місто-«Сокола» Генрих Будзиновський. Називаємо тут усіх, щоб ми знали й пам’ятали, що добра українська справа завжди вершилася купно, громадою.
Комітет відразу звернувся до громади, «до вас, родимці, з кличем»: «Не дайте загибати нашому «Соколови»! Поможіть йому, щоб орлим летом взбивсь якнайвисше і щоб дух і ідея сокільська стали окликом верховодства в народі, а тоді сміло будем могти надіятись відродження «Руси-України» через сокільство. Кому справа народного відродження лежить на серци, най спішить з помочию нашому «Соколови» в Станиславові в формі хотяйби найменших жертв грошових, а «Сокіл», поклавши власне гніздо — свою хату, виплекає нам покоління, котре буде боротись на взір давного козацтва, що за політичну свободу, за русько-український народ, кожду п’ядь рідної землі поливали кров’ю і засівали своїми кістками»...
І українська громада щиро відгукнулась. Уже за рік було зібрано майже шість тисяч корон. Як ідеться у звіті «Комітету будови «Сокільні» від 15 квітня 1905 р., «справа будови наступила остілько вперед, що ми закупили площу під будову за 17 500 корон. Площа в розмірі 1 130 метрів квадратових лежить майже в центрі міста... До виготовлення плянів будови ми упросили професора Львівської політехніки, вп. Івана Левинського... (до речі, родака з Долини, діяча «Просвіти». — Авт.). Серед жертводавців були митрополит Андрей Шептицький, доктори Володимир Янович, Іван Мандичевський, Роман Ковшевич, добродії Лев Гузар, Лев Дидинський, Ольга Любович, Зенон Шепарович, Лев Ломей, Олекса Сав’юк, Юліан Сірецький, священики Володимир Озаркевич, Василій Фациєвич, Володимир Скоробагатий, Юстин Гірняк, Василь Мотюк, Іван Стефанчук, ієронім Бариш і ще десятки і десятки доброчинців чи не з кожного села, селища, містечка краю і поза ним.
«Сокільня» — то була справді народна будова. Щоправда, спочатку планувалась побудова триповерхової кам’яниці для «Сокола», як уже згадувалось за проектом львівського архітектора І. Левинського. Але ці наміри не були реалізовані. У 1906 р. голова Станиславівської філії товариства «Просвіта» у 1904—1914 рр. та 1910—1931 рр. лікар В. Янович придбав житловий будинок, який стояв на цьому місці, й відпустив його «Соколу», який і почав його реконструкцію, що тривала досить довго. Відкриття ж «Сокільні» відбулось 16 жовтня 1912 р. і це був перший в Галичині власний осідок «Сокола». Варто згадати, що 25 березня 1914 р. у Станиславові проходили урочистості до 100-річчя Тараса Шевченка й на будинку було відкрито погруддя Кобзаря (скульптор — Г. Кузневич) та меморіальну дошку з чорного мармуру. Вона збереглась донині, а ось погруддя знищили російські солдати під час окупації у Першу світову війну 1914 р. (відновлене погруддя роботи скульптора М. Тимківа було урочисто відкрито у 1989 р.). А вже після ЗУНР будинок частково зруйнували поляки в ніч на 27 вересня 1922 р. і знову після вибуху українцям під орудою архітектора С. Бернарда довелося відновлювати будівлю, аби зберегти її первісний вигляд.
Нову реконструкцію проведено вже у незалежній Україні. Зокрема, добудовано південне крило вглиб двору, другий поверх і триярусну вежу з пірамідальним верхом і флюрером за проектом архітектора Б. Мартина, що органічно вписалась у стиль будинку. Відновлену глядацьку залу на 340 місць було оригінально підвищено за рахунок використання об’єму горища. А рельєфи і настінні розписи в ній та у вестибюлі в сецесійному стилі початку минулого століття виконав художник В. Дувірак.
Споруда нинішньої «Просвіти» водночас жила життям громади. У 20—30-х роках у ній виступав український театр ім. І. Тобілевича. Тут проходило відзначення 60-річчя Б. Лепкого з участю самого ювіляра, про якого мовив слово вчитель української гімназії Ю. Чайківський. У святковому концерті виступали відомі співаки М. Голинський, М. Сокіл, Ю. ўеник-Березовський. Ювілярові було вручено срібний вінок від українських товариств Станиславова. У цьому приміщенні проходив Світовий український жіночий конгрес у червні 1934 р. У перші повоєнні роки будівля служила приміщенням будинку народної творчості, у ньому виступали О. Довженко, І. Ле, М. Рильський, В. Сосюра,
Ю. Яновський і навіть Я. Галан.
Але на початку 50-х років минулого століття будинок продали під навчально-спортивну базу товариства «Авангард». І аж у 1991-му тут оселилася «Просвіта». З того часу постійно відбуваються концерти, збори громадських і політичних організацій, презентації, зустрічі, виставки та інші імпрези. Будівля живе повноцінним духовним життям. і нині важко уявити собі наше місто без неї. І не стільки в архітектурному, як у духовному аспекті. Зрештою, первинним призначенням будівлі після першої і подальших реконструкцій якраз і було: стати бастіоном українства у нашому краї. І зводила її, і перебудовувала громада, і служила, і служить їй
