Поняття «менталітет» не було в українських радянських енциклопедичних виданнях. І це не дивно, бо у сучасному контексті синонімом цього слова є національна ідентичність. І означає ті норми, архетипи, які формуються соціалізацією особи - належністю її до певної групи людей. Виявляється, що, незважаючи на всі світові зміни, такою базовою групою є все ж таки нація.
Менталітет, таким чином, має подвійне значення. З одного боку - це те, що визначає особу, те, що переступити неможливо. З іншого боку, саме індивідуальний вибір кожної неповторної особи впливає на формування того, що наступні покоління називатимуть менталітетом - предвічними цінностями, від свідомого чи несвідомого дотримування яких залежить наше майбутнє.
Череп та темперамент
Це може здатися дивним, але менталітет майже зовсім не залежить від національної історії, від того, що відбувалося, і того, як це трактується. Історичні та соціальні фактори на нього практично не впливають. Так само, як і різне ідеологізоване пояснення тих чи інших подій. Менталітет формується на значно глибшому рівні. І починається все з генетики та фізичної географії. Середньовічний вислів про те, що міняти можна все, крім форми черепа і темпераменту, виявився істинним.
Череп - це генетика. Те, що давні греки називали натурою. Згодом черепами зайнялася антропологія. Класичні, майже криміналістично ретельні і єдині дослідження української антропології належать Хведорові Вовку. У 1903-1914 роках він провів систематичні досліди на усіх етнографічних українських землях. Вовк знав таку важливу річ, що головним чинником творення нашого народу є дотичні прикмети всіх тих племен, які жили на нашій землі, і вплив усіх сусідніх народів, які входили з українцями у різні стосунки. До того ж, українська територія лежить саме на тому місці, де перехрещуються впливи дуже неоднакових рас, які споконвіку змагаються за вплив і владу над українським народом. Наслідком цієї боротьби є вся історична доля українського народу, його антропологічний тип і натуральні звички.
Якщо переказувати коротко, то висновки досліджень Вовка зводяться до таких визначальних положень. Українці сформовані із суміші нордичної, арменоїдної та лапоноїдної рас. Дуже важливо, що змішання нордійців (які були тут дуже давно) і лапоноїдів (вони увірвалися з півночі) творить так звану східноєвропейську расу. Натомість суміш нордійців з арменоїдами (круглоголовці, які прийшли в Україну з південного сходу) утворює динарську расу.
Дослідження Вовка показали, що наш народ ділиться на антропологічні підвиди із півночі на південь. Таких підвидів є три. Однак ще вагомішим є те, що ці підвиди інтенсивно контактували між собою, сформувавши специфічний загальноукраїнський тип, врешті дуже мішаний. І те, що він «є особливою відміною динарського расового типу і тим самим расово належить до південних слов'ян». Тобто найбільше спільного у нас не зі східними чи західними сусідами, а зі слов'янськими народами Балкан.
На генетику накладаються природні умови життя - клімат, ріки, ґрунти, рельєф, кількість сонячних днів. Власне з цього поєднання твориться темперамент - специфіка реакцій на прояви зовнішнього світу. Український темперамент визначається помірним кліматом з виразними змінами зимової і літньої пір року, сприятливим для неризикованого землеробства, яке потребує достатньо зусиль, але не вирізняється особливою складністю, і оптимальною присутністю питної води. Життя на українських землях забезпечувало ситість, до якої треба було докладати досить багато нескладних зусиль. На цю ситість завжди претендували сусіди, але врешті її можна було зберегти навіть тоді, коли доводилося більшість зусиль витрачати на годування насильника. Суттєво, що переважно усі насильники не були спроможні адекватно працювати на цій землі, тому були так чи інакше зацікавленні у виживанні українських землеробів. А клімат - виразне літо і настільки ж конкретна зима - сприяли формуванню двох зовсім інших сезонних способів життя, які спільно вкорінили у свідомість двоїстість світогляду.
Свій до свого по своє.
Ще одним фактором, від якого залежить менталітет, є домінантний спосіб зв'язків особи з іншими особами, спосіб творення спільноти. Український соціум - це передовсім спільнота великого роду. Українська родина, в основі якої лежить жіноче начало, дбання про розмноження і збереження приплоду, передбачає прийняття у себе дуже різних елементів, якщо вони підпорядковуються вимогам родинних інтересів. Саме у великій родині проявляється головна цінність українців - виживання заради життя. І саме родинність, потреби родини як самодостатньої організації з чітко визначеною ієрархією, є причиною того, що українцям важко об'єднатися у якісь абстрактніші групи. Все дійсно необхідне можна отримати (і віддати) у сім'ї. І вона ж не дозволяє українцям повноцінно бути самим собою, окремою особою з власними потребами і відповідальністю.
Мовонька і мовисько.
Оскільки найважливішим засобом виживання українських землеробів була гола, чиста, просто земля, то особливе ставлення виробилося і до всієї іншої матеріальної культури. Україна як вічне поле бою не сприяла тому, щоби вважати рукотворне якщо не вічним, то принаймні тривалим. Тут все завжди періодично руйнувалося, тут не було потреби робити особливого захисту від природи, тут плодючість землі не була пов'язана з вишуканими технологіями і складними інструментами, тому матеріальним слідам життя не надавали великого значення. Пощо вкладати душу у якісь споруди чи архіви, якщо вони ні надто потрібні, ні не мають шансу пережити будівничого.
В такому разі увесь творчий потенціал вкладався у творення і розвиток мови. Українці належать до вербальних народів. Слово проговорене є суттєвою формою власності, присутності у світі, вагомою діяльністю, промотором емоцій. А мова для українців - найголовніший запис історії, еволюції, етики та естетики. Розвинена мова дає можливість виокремлювати метамови, власне те, що потрібно для життя у родині і життєво необхідній комунікації між родинами. Гіперрозвинена мова є запорукою ідентичності. Українська мова є такою, що нею не здатен оволодіти жоден чужий. У мові, як у геномі, зафіксовані усі особливості української ментальності, усі подібності у відмінностях і відмінності у подібному. Власне тому питання української мови є таким болючим і визначальним. Мова, породжена певними зонами мозку, які сприймали певні реалії буття, перетворилася на подразник відповідних зон. Думати українською мовою означає бути іншим, бути унікальним у цьому світі. Суттєво також те, що механізми, фонетика, лексика і логіка української мови є ефективним способом української експансій.
Українська мова має багато характерних особливостей, які не роблять її ні кращою, ні іншою, лиш унікальною, таємною, сакральною. Деякі з них безпомилково вказують на особливості української натури: перевага дієслівного вислову над іменником, перевага складносурядних речень над підрядними, великий нахил до безпідметових речень та неособових висловів у формах страждального стану, псевдозайменник у безособових реченнях, багатофункціональність орудного відмінка, поширення функції «що» для восьми типів речень, форми теперішнього часу у функціях майбутнього. Не кажучи вже про неймовірно багаті синонімічні ряди, існування кількох неподібних говорів, дуже панібратське ставлення до запозичень з інших мов...
Цивілізаційний злам
Мішанина на зламі - така сутність основ українського менталітету. Зламів тут завжди було багато. Злами природних зон, рас, генотипів і фенотипів, цивілізацій, менталітетів, імперій, мов, фронтів. До недавнього часу першорядне значення для українського менталітету мав злам релігійний. Наші землі були не тільки кордоном між поганством і християнством, християнством і ісламом, католицизмом і православ'ям, побожністю і безбожництвом, не тільки полем протистояння, але і територією взаємного проникнення і співіснування. Таким чином, двовір'я - природній стан українського способу мислення і поведінки.
Щось подібне проявляється і у ставленні до історії. В українській ментальності мирно сусідять дві протилежні історичні візії. Перша полягає у тому, що все велике у нас уже відбулося і далі йде тільки занепад та втрата колишньої величі і слави. А друга постійно каже про те, що ми от-от досягнемо своєї повноти і досконалості. В кожному разі обидві візії чудово сприяють переконанню, що все йде своїм шляхом, все робиться і персональна відповідальність є мінімальною. До складних стосунків з цією відповідальністю приводить також триєдиний образ жертви-ката-рятівника, який властивий значній кількості українців.
Віднедавна Україна була змушена адаптуватися до ще одного глобального зламу. Цього разу надзвичайно інтенсивного. На території оригінальної і складної української ментальності відбувається схрещення унікальної радянської ментальності з привабливою пан'європейською. Характерно, що ні одна, ні друга, ні їх синтез не можуть дати відповіді на питання - чого хоче і чого прагне Україна?
Наразі проблема вибору українського шляху зводиться до вибору між двома зовнішніми моделями. Зрозуміло, що завдяки своїй ментальності Україна вибере обидва, тобто жодного, тобто знову буде мішаниною на зламі.
Однак сам злам виявився серйознішим, ніж могло здаватися. Бо йдеться про те, що під загрозою опинилися базові чинники самого українського менталітету. Нові расові комбінації, зміни клімату і зменшення залежності від нього, відхід від землеробського життя і від родинної моделі суспільної організації, втрата мови і відсутність перспективи уже спричинили хаос у ментальному житті українців, породжуючи все більшу байдужість до власної ідентичності.
Схоже, історія остаточно перемагає природу: нинішній українець стрімко втрачає свій "класичний", описаний антропологами й іншими гуманітаріями ХІХ-ХХ століть, менталітет. З одного боку, це привід для ностальгії за справжнім, органічним і цілісним. Але з іншого, якщо сьогодні історія й справді сильніша від гри генів і погоди, то за те, яким саме буде і чи буде взагалі "некласичний" новий українець, відповідають українці нинішні.
