Радянський солдат Другої світової
війни 89-річний Микола Мицак із 94-річним братом-”упівцем” Михайлом
живуть по сусідству у селі Звір Самбірського району Львівщини. Із
восьми братів та сестер їх залишилося двоє.
— Брат до мене рідко заходив, то все я до нього навідувався. Та тепер
старий, слабий, — зустрічає Микола Степанович. Сидить посеред кімнати
на стільці. На светрі — медалі. Йому важко розмовляти — рік тому
переніс інсульт.
— У серпні 1944-го мене забрали на війну. Я тільки-но оженився. Жінка
плакала-ридала, але її сльози тоді мало значили. Додому повернувся аж
через два роки. Із села нас пішло 13, вернулося четверо. На фронті
боялися не тільки німців. Рускі людей із Західної України рахували
ворогами. Вже пізніше генерал Жуков видав наказ для москалів нам не
дорікати, в армії мали бути всі рівні. Рускі солдати насилували
німецьких жінок. Пам’ятаю, як увійшли в Берлін, місто було пусте.
Лишилося тілько сім монашок. Москалі побачили і кажуть: ”Хароші
монашки, хароші”. Я до них тихенько підійшов і говорю: ”Тікайте”. Одна
мені хрестик подарувала.
Починає кашляти. Лівою рукою тримається за груди. На ній до половини відірвані пальці. Втратив їх на війні.
— Ніколи так не хотілося жити, як на війні. Зранку встаєш і не знаєш,
чи до обіду доживеш. Годували погано. На цілий день давали 200 грамів
чорного хліба та трошки зупочки — без бульби, тільки крупа. Спав на
землі.
Колись один солдат приніс із магазину цукерки, вони були затруті. Я
з’їв один, відразу почорніло в очах, упав. У лікарні мені сниться
батько, який повернувся з австрійської війни. А в хаті в труні лежить
Ісус Христос. Я кажу: ”Тату, ви вернулися з війни”. Ісус простягає руку
і каже: ”Ти сі тоже верниш”.
На залізній дорозі, коли йшли з Берліна, побачив двох німців. Один із
них направив на мене рушницю. Як закричу: ”Я — з Лемберга” і зчепив
його в обіймах. Другий розгубився. Не стріляв, бо не знав, у кого
попаде: — в мене чи в свого. Я різко вирвався і кричу до кулеметного:
”Андрейко, спасай!”. Той вистрілив, німець упав. Другий німець від того
шоку став, як стовп, руки опустив.
Після війни Микола Мицак працював на залізниці. Разом із дружиною Оленою виховували трьох доньок і двох синів.
— А мого брата Михайла воювати не взяли. На нього в дитинстві впала
верба, покалічила око. Він став станичним. Сидів удома, займався
сільським господарством, але керував роботою повстанців. Через нього
вивезли маму в Сибір. Мене не намовляв іти в ліс. Та я й не хтів.
Розумів, що проти двох таких великих сил. як Німеччина та Радянський
Союз, ніц не можна вдіяти. Про мене один казав: ”Поки ти Йоськові
(Сталіну. — ”ГПУ”) служив, ми Україну будували”. Та я на то не звертав
уваги. З братом, буває, сваримося. Та я стараюся про політику з ним не
говорити. Хай буде так, як він хоче, — сміється.
Михайло Мицак сидить під яблунею на подвір’ї. Одягнутий у
вишиту сорочку. Запрошує до хати. З дружиною розлучений, має двоє
дітей. Збирається переїхати до доньки Оксани у місто Дрогобич.
— Нам не треба Москва, нам треба НАТО, Запад, — говорить. — Знаю, бо
був три рази суджений на смерть. За то, що обороняв людей. Тепер мені
важко, недобачаю, недочуваю. Жінка живе у Кривому Розі. Мені там не
подобається.
20 років провів у засланні в Норильську.
— Пережив три окупації — польську, німецьку й російську. Під час
німецької у нашому селі жило 60 поляків. Їх хотіли постріляти, но я
оборонив. Тоді розстріляти захотіли мене. Я чуствував уже себе
погібшим. Та за мене заступилися партизани. Другий раз хотів убити
комендант німецької поліції, але я врятувався. Третій раз, 1944 року,
коли прийшла совєтська власть, прєдатєлі набрехали на мене. Казали, що
я німцям помагав. Мене арештували. 21 серпня совєти прийшли вночі,
взяли мене з ліжка. Дружина кричала, але була безсила. Мене присудили
на розстріл, посадили у смертну камеру. Там пробув 52 дні. Людей сиділо
море: дві камери мужчин-смертників, одна — смертниць. В день давали 100
грамів хліба і води. Не водили митися, не стригли, не переодягали. Воші
нас заїдали. За тиждень двоє-троє з розуму сходило. В жіночій колонії
була дівчина-красавиця із сусіднього села. Вона збожеволіла. Заглядаю в
шпаринку, дивлюся — її кудись повели. Потім взнав, що її зварили і дали
їсти на обід. Принесли юшку, а я дивлюся: палець з нігтем плаває.
У двері стукають, заходить сусід.
— Не знаю, чого мене помилували. Коли про то сказали, неначе на світ
народився. З Норильська нас направили у Кривий Ріг. Коли Сталін здох,
до мене приїхала дружина. Держава дала квартиру. Жінка штукатуром
працювала. Заполяр’є атрофує чоловіків. Зі мною так само сталося. Тепер
сам живу. Через 16 років після тюрми мені дали реабілітацію. Заплатили
12 тисяч рублів компенсації. Я їх доньці на хату віддав.
(Юлія ЛІПІЧ gazeta.ua)
