21 лютого за рішенням ЮНЕСКО відзначається Міжнародний день рідної мови. Це свято з’явилося порівняно недавно — у 1999 році, але поштовхом стали більш давні й трагічні події: 21 лютого 1952 року у Бангладеші влада жорстоко придушила демонстрацію протесту проти урядової заборони на використання в країні бенгальської мови.
Відтоді цей день у Бангладеші став днем полеглих за рідну мову. А в міжнародний календар цей день увійшов дванадцять років тому. А в Україні відзначається з 2000 року.
«У нас же так, якщо говориш українською, то вже й націоналіст… Це ж мало не акт громадянської мужності», — пише від імені свого героя-киянина Ліна Костенко у «Записках українського самашедшого». «Раби — це нація, котра не має Слова. Тому й не може захистити себе», — твердить її донька, доктор філологічних наук Оксана Пахльовська.
Проблема української мови на українських землях вимірюється майже трьома століттями: ще у вісімнадцятому вона зникає з офіційного вжитку. Хоча хтось добре вловив сіль: поки рідною мовою говорять на кухнях та вулицях, а чужинською – в казенних кабінетах, — вона жива. Свого часу саме з вулиць і домівок Котляревський вивів на світ Божий українську літературну мову. Так було у стольному Києві і на схід від Києва - ще й у 20 столітті, до певного часу. Доки з кабінетів та бомаг інший язик не проник у саме серце – у розмовний простір.
Коли ж з незалежністю мову повернули в кабінети та на папери, вже дозрівав ґрунт для зворотного процесу. Хоч тяжко переконати дітей, які на мамине слово "піду куплю буряків на борщ” відповідають з відшліфованою вимовою: "мама, у нас есть свекла!” (особисто почуте). І, до речі, геть не єдине в київських родинах.
Власних спостережень цілком достатньо, щоб твердити: рідна мова українців – як активних носіїв, так і тих, у кого її відібрала русифікація, асиміляція, прагнення вибитися в князі чи будь-які інші причини – потребує уваги і державного захисту. Бо те, що вона входить до двадцяти найпоширеніших мов, що нею розмовляють близько 45 млн. людей, не приглушить гіркого присмаку від усіх найдавніших і новоспечених намагань витіснити чи хоча б потіснити її вжиток.
Бо це так, як з галантусами (тобто, даруйте, підсніжниками) – наче зацвітають розкішно там чи там по лісах – а під загрозою зникнення. Не віриться – уже в лютому їх ніжні пучечки, попри усі заборони, виносять на продаж… Завжди були, завжди будуть… Ми безпечні. І це, звісно, великий Божий подарунок, що крізь усі емські акти та валуєвські укази наша мова проросла, протривала та ще й розвивалася. Але страшно подумати, скільки, може, втратила, не мавши повнокровного розвою, і скільки втратили ми як народ, бо мова — це як гемоглобін нації. Малокрів’я одразу не видно, але впливає на здоров’я.
У світі є до шести тисяч мов. Філологи попереджають, що в цьому столітті 40% загрожує зникнення. А втрата кожної мови як унікального явища збіднює світ, — каже Дейвід Кристал, один із світових експертів з питань мов, автор книги "Мовна смерть”.
Щоправда, 95% з тих шести тисяч мов охоплюють дуже малу частину населення: ними розмовляє усього 4% людства. Українська мова у такому порівнянні – просто багачка. Але от що цікаво: найбільша увага до мови на державному рівні спостерігається у Японії. Хоча, здавалось би, цій мові нічого особливо не загрожує. Але її стан, розвиток, її культура небайдужі, більш того — важливі як нації, так і її керманичам.
