Ні-ні, революції немає. Вулиці Івано-Франківська віддавна забарикадовані автомобілями, і не помітно, щоб щось робили для того, аби на проїзних частинах міста не стояли приватні авто, котрі чекають своїх власників весь робочий день. А впродовж того часу громадський транспорт мусить впритул розминатися, об’їжджати, пропускати один одного, чекати в довжелезних заторах. От, приміром, центр — вулиця Січових стрільців від Незалежності до початку вулиці Коновальця. Попри знак «Зупинка заборонена» там паркуються, особливо в підвечірню і вечірню пору, автомобілі. Тож, щоб втиснутися, маршрутки повинні виїжджати на тротуар, ледь не збиваючи електричні стовпи. Це стосується й вулиці Коновальця: від початку до обласної дитячої лікарні — як постійна виставка авто. Мені пояснюють, що рух на таких вулицях односторонній, тож паркування законне. Однак якщо цей закон не те що спричинює незручності, а й створює ситуації постійно майже аварійні, то навіщо тоді такий закон?
Я зовсім не тикаю пальцем на тих власників авто. Їх теж можна зрозуміти: вони чемно платять всі офіційні збори, навіть за розбиті дороги. Тож вони хочуть залишати свій транспорт там, де для них це зручно. А от міська влада повинна потурбуватися, щоб ця вигода була вигідна для всіх: власників авто, професійних водіїв, що весь день маневрують вузенькими проїздами, та для пішоходів. Додайте до цього ще ями та вищерблений асфальт на вулицях обласного центру, який так гордиться своєю європейськістю.
Крім припаркованих авто, для водіїв проблемою є пішоходи. Тих, хто переходить вулицю лише на зелене світло, до уваги не беруть. Є так звані «куріпочки» — такі чемні бабусі, котрі стоять на краю тротуару, пильно вдивляючись у різні боки, десяток разів крутячи головою, аж поки не помітять авто. От тоді у них щось «спрацьовує» і вони починають перебігати дорогу, стукаючи паличкою, тягнучи візочок на колесах та ще й погрожуючи водієві. Їм би перечекати хвильку, та ні — їхнє право! Після цього вони ще довго переможно оглядають порожню дорогу, витираючи спітнілого лоба, ковтаючи пігулку та скрушно похитуючи головою.
А є дуже сучасні дівчата, котрі «зависають» перед іномарками. Ці напівголі кралі, навпаки, переходять вулицю тим повільніше, чим «крутіші» машини. Такі дівчата, очевидно, ніколи не бачили, навіть по телевізору, як цивілізовані люди переходять дорогу — в темпі, по-діловому, без медитативного зосередження на телефонній розмові та стріляння очками по машинах. Про такі дрібнички навіть якось незручно говорити, от якби тільки це не псувало життя іншим.
Прикладів байдужості до дрібниць, що перетворюють нас на громадян, котрі вже нічого не чекають від влади і котрим із часом стають байдужими загальні проблеми, — безліч.
Ніхто з влади чомусь не помічає того, що колись затишний куточок центру поблизу колишнього «Молочного кафе» вже давненько перетворився на колгоспний двір, де кожний ставить авто там, де йому заманеться! Однак нікого це «не колише». Нікого, крім пішоходів, котрі витирають своїм одягом тісно припарковані один до одного автомобілі
і ледь не по стінах будинків можуть продертися через цю металеву барикаду на тротуарі.
Ніхто не звертає увагу на те, що європлитка, якою колись так любовно вимостили центр, під шинами авто розповзлася, тож пішоходи можуть ще й підвернути ногу. А до того, що там, саме на переході, в дощ розливається калюжа, яку не обійдеш, не перескочиш і не перепливеш, теж якось усім байдуже. Хто звертає увагу на дрібнички, коли є набагато важливіші проблеми? Однак така психологія не враховує того, що сьогоднішні дрібнички завтра переростуть у проблеми. Тож, як на мене, сьогодні можна і треба малими силами зробити те, що завтра вимагатиме значних затрат.
Я поділилася цими думками з однією знайомою. На що вона мені з патетичним обуренням сказала: «Ти що, не бачиш, що робиться в Україні? Як ти можеш про такі дрібниці навіть думати?».
Як на мене, нічого в Україні не робиться. А треба, аби щось таки й робили. і бажано, щоб кожен робив те, за що відповідає і за що отримує гроші. і те, що на користь людям.
